Маю незабутнє знайомство з Космачем. Зізнаюсь щиро - язик не повертається
назвати цю місцину селом. Розкинулась космацька перлина посеред зелених
правічних Карпат. Кожне космацьке обійстя варте пера письменника або пензля художника. Це неперевершена чистота і акуратність, яка вздовж і впопер��к помережена зеленою травичкою і безліччю потічків. Існує легенда про першого мешканця Косматого (був дуже кучерявий), про перших 32 господарів, від яких "розрослося" 32 присілки... Здається, що всі космачівці генетично закодовані на пам'ять про народного ватажка опришків Олексу Довбуша. Якщо ви вперше прибули до Космача, то навіть мале дитя, перш ніж знайомитись з вами, може поцікавитись, чи побували ви вже на камені Довбуша. Але не поспішайте йти в гори, бо навколо Космача є майже 200 таких каменів, біля кожного з яких, за легендою аборигенів, зупинявся Довбуш. Втім, до якого б з них ви не пішли, не пошкодуєте, бо мова каменів тут особлива. Треба тільки вміти почути її.
Своєрідною неповторною візитівкою семитисячолітнього Космача є місцевий
краєзнавець, художник, скульптор, поет, музикант, професійний фотограф,
знавець цілющих трав і... філософ Михайло Ількович Дідишин. Про нього багато писала преса і навіть знімали документальний фільм. Але одна справа прочитати статтю про людину і зовсім інша - поспілкуватись з нею віч-на-віч.

На подвір'ї в пана Дідишина власноруч створене диво - Дзвінчукова хата -
музей Олекси Довбуша. Це унікальна річ. Хату, яка колись служила Дзвінчукові
зимівкою, і в якій було вбито Довбуша, Дідишин по частинах перевіз до себе в
Космач. Крок за кроком він творив своє космацьке "диво": вишукував речі які
належали ватажку опришків, створював власні картини, пов"язані з епохою
Довбуша, тощо. Окрема розмова про особливий вид його творчості -
коренепластику. Багата творча уява Михайла Ільковича не дає йому сумувати.
Сходивши Карпати аж до Румунії, він став власником найбагатшої колекції в
світі неймовірних витворів природи. На відміну од усіх, Дідишин у звичайній
галузці з дерева бачить творчим зором те, що непідвладне іншим. Так з"явились
на світ композиції про створення світу та боротьбу добра із злом, а
прямісінько на вулиці на кутах хати, в якій мешкає родина Дідишина, мов
справжні химери, ожили в дереві Адам і Єва. Все тут незвичне і все дивує, от
хоча б метеорит, який Михайло Ількович знайшов у горах і, зладнавши
спеціальні сани, притягнув його взимку до себе на подвір'я...

Важко мовити, яка річ найдорожча для Михайла Ільковича в музеї, бо до кожного
предмета докладено стільки сил і здоров'я, один Бог знає! Наприклад, люфа з рушниці (з якої було вбито Довбуша) особливо важко дісталася. За легендою, продавати її не можна, бо тоді впаде прокляття на всіх космачівців. І щоб уникнути такої біди, Дідишин півроку рубав ліс у господаря, який володів тією річчю. Дзвінчуковій хаті вже понад триста років. Остання ґаздиня, яка в ній жила, померла у віці ста шести років. Її три доньки стали останніми в роді Дзвінчуків. Зі слів старої, рід минувся через прокляття, яке впало на них за смерть Довбуша.

На колись Дзвінчуковій, а тепер Дідишиній хаті-музеї примостився товстелезний (із закам"янілого двохтисячолітнього, які колись росли в Карпатах, кедра)змій, охоронець Духа гір, а біля порога - язичницький камінь, на якому колись молились люди на полонинах Богу. Над входом до хати висить рушниця Олекси Добвуша. Михайло Ількович жартує: "Ото закопали колись опришки її в землю, а вона взяла й вилізла через стільки часу на світ дерев'яною..."

Мені неймовірно пощастило торкнутись гіпсових шатів скульптури святого
Миколая, яку дав на збереження до музею... друг Дідишина (нині покійний)
Патріарх Київський і всія Руси-України святійший Володимир, який знайшов
прихисток на київській землі перед Софією. У свій час останній правив у
космацькій церкві святої великомучениці Параскеви, названої у народі Довбушевою. Переповідають, що ця скульптура має велику чудодійну силу,
недарма за нею приїздило багато "поважних" людей, аби правдами і неправдами заволодіти цією святинею і вивезти її з церкви...

Біля хати-музею Михайло Ількович спорудив пам'ятник Олексі Довбушу, на
відкриття якого приїздив нині покійний В'ячеслав Чорновіл. Дивна річ, але на
подвір'ї космачанина вже побувала мало не половина депутатського корпусу,
багато гостей з діаспори, а два роки тому - майбутній президент Віктор
Ющенко, також фанат старовини. Усі обов'язково обіцяли щось зробити на
підтримку музею, але... Але поки що тільки Віктор Андрійович профінансував
одну з книжок Дідишина і пообіцяв у майбутньому допомогти реставрувати дорогу до Кос��ача. (А й справді, це скільки ж екскурсій можна було б організувати зі всієї України, аби долучити людей до відкриття нових знань про свій рідний край!)

А тим часом у Косівському районі вже стало звичкою - хто б тільки приїхав з
"великих чинів" у цей край, всіх обов'язково везуть до Дідишина, показати
музей і послухати цього чоловіка. Уміє оповідати Михайло Ількович, ніде
правди діти, і про минуле і про теперішнє так, як ніхто, з легкою іронією, з гумором і по-філософському. А філософія у гуцулів своєрідна, у цих дітей природи своє світосприйняття, свій особливий підхід до життя. І нікого з начальства не цікавить, чи має час на екскурсії цей чоловік, адже в нього також родина, яку треба годувати. Бувало, тільки вийде в косовицю на
сіножать, а за ним уже біжать: "Ільковичу! Гайда, до вас там приїхали!".
Можна тільки подивуватись терпінню дружини пана Михайла, яку він називає з
невимовною ніжністю Пазунька. Нікого не цікавить навіть той факт, що під час
екскурсії "нагоряє" багато світла, і за це Ільковичу треба вчасно платити...
Можу собі тільки уявити, якби щось подібне витворив німець або американець.
Та там би їх на руках носили, здмухували пилинки і давно б уже розгорнули потужну туристично-краєзнавчу мекку! Району був би прибуток, а Космачу - тим
більше. Не вміють наші люди цінувати того, що мають, шукають парижів, римів,
а під боком іноді не помічають того, чого нема ніде в світі...

До речі, співачка Руслана "автентику" до своїх "Диких танців" брала якраз із
Космача...

От і сталось те, що рано чи пізно мало статись, враховуючи рівень свідомості
окремих наших людей: пограбували музей більше року тому. Награбоване
вмістилося в кілька легківок. А це - унікальні старовинні речі: пістолі,
вироби з дерева, картини, всього не перелічити. Михайло Ількович ніби відчув, що коїться щось недобре, налякав злодіїв своєю появою і вони дременули, так і не встигнувши нагребти ще більше. Відразу ж подзвонив до міліції. За півтори години ті приїхали і дуже "потішили" Михайла Ільковича: "О, то ви ще за ними
бігли? Добре, що хоч вони вас не вбили". На тому розслідування й скінчилося,так і не почавшись. "Напевно, награбоване все вивезли за кордон і там добре
продали за доляри..." - сумно констатує про скоєне космачівець.

За п'ять кроків від пам'ятника Олексі Довбушу, на подвір'ї поставо і величаво
вивержується величезний і могутній камінь, від якого струменіє потужної сили дух. Та вражає цей камінний "легінь" не своїми розмірами, а написом:

"Я любив рідних гуцулів,

свій Космач рідненький

і ходив я по цих горах,

як був молоденький.

А цей камінь я поставив своїми руками,

Аби він вам нагадував,

Що я жив між вами".

М. І. Дідишин, моя мила дружина Пазунька, с. (син) Григорій, д. (донька)
Марічка.

Є ще там зазначена дата 1934-19...

Моє пильне журналістське око підгледіло збоку ще чотири цифри - 2034. Але від
прямої відповіді про них Дідишин ухилився, залишається тільки здогадуватися, що то були за цифри...

Космачівське призахідне сонечко останніми промінчиками пестило все довкола і ось-ось збиралось заховатись за найближчу гору. Наша розмова наближалась кінця, як раптом Михайло Ількович загадково усміхнувся в свої чорні вуса і запитав:

- Якщо хочете, то покажу вам свій Едем, я створив його так само, своїми
руками.

Прямісінько за Дзвінчуковою хатою-музеєм несподівано в оксамитових травах
виринає стежка і грайливою змійкою виводить нас до неподалік насадженого
парку. Понад сорок видів дивовижних порід дерев! Лікарські трави і... знову
два величезних камінні велетні з написами: "Ось яке воно життя: добрий ранок - і будьте здорові!". І нижче: "Хто любив мене, той приходить сюди..."

- Як ви їх сюди притягли? - не перестаю дивуватися.

- А, то довга історія - знову посміхається у вуса дивний господар. - Ви краще запитайте, де я взяв землю для цього парку?

- І де ж ви взяли землю? - перепитую. (Споконвіку земля в Карпатах завжди
була дефіцитом. Мало того, що вона непридатна для садіння особливо г��родини
та зернових, то люди все одно корчували дерева, аби посадити хоча б таку-сяку
всячину).

Ількович важко зітхає і каже:

- Забрав у своєї Пазуньки, аж шість соток забрав під парк від двадцяти
загальних!

Моєму подивуванню нема меж, ну, що тут скажеш?! Але Михайло Ількович не
звертає уваги на паузу, що затяглася у спілкуванні, він філософствує про
швидкоплинність людського життя, про його цінність. У самому куті парку
спорудив собі лавку і пише тут свої кращі вірші, поеми. Це місце - його
територія, де він намагається усамітнитись, дослухатись до тиші, якої тут, в Карпатах, до речі, хоч греблю гати. Відмежовує парк від іншого світу
невеличкий потічок, який своїм радісним жебонінням нагадує всім про себе.
Ількович з гордістю і якимось піднесенням повідомляє:

- А це мій Євфрат!

А мені хочеться додати - Рай! Останнє безсиле сонячне проміння пробігає
каменем-велетнем і виразно висвітлює ще один несподіваний карбований напис:
"Хто любив мене живого, хтось любити буде знову, я люблю вас усіх, бо з життя
я не пішов..."

Дідишинський Едем наштовхнув мене на цікаву думку: Михайло Ількович зробив
неймовірне. Він акумулював і поєднав абсолютно протилежні речі - минуле,
теперішнє і майбутнє. Час тут зупинився, він став віртуальною реальністю.
Інакше й бути не могло. Адже (зі слів космачівського філософа): "Це місце
осяяне небом, це край, де людина відчуває на собі благодать Бога, це Космос,бо око Господа оберігає цей край".

Я гортаю одну з подарованих мені книг Дідишина "Космацьку бувальщину" (друга
- "Поема про Довбуша") і в оповіданні про "Дивовижні пригоди Гриця, гуцула з
Космача" читаю: "Бог дарував мені добре здоров"я, але щастя не дав, не дав
мені тої торби, в якій щастя носять". Ці слова належать головному герою
Грицеві, але я, примірявши уявну "торбу" зі щастям до космачівця Михайла Ільковича, зрозуміла, вона (торба) в нього є. І створив її собі він сам,своїми вчинками і справами, своїм сприйняттям довколишнього світу. Інша річ, що ми розуміємо під словом "щастя".

Валентина СЕМЕНЯК.

Карпати - Космач.

"Молодь України", 3 листопада 2005 року